14.04.2022
Способи полювання на копитних.
https://www.youtube.com/watch?v=8rnyubOnr98
https://www.youtube.com/watch?v=WBIi5fauor4
четвер, 14 квітня 2022 р.
вівторок, 12 квітня 2022 р.
13.04.2022
Способи обробки та зберігання дичини.
Для кожного мисливця
важливо не лише добути дичину, а й зберегти її, особливо у ранній осінній
період полювання на пернату дичину, коли доводиться виїжджати з ночівлею. Існує
багато способів збереження здобичі.
·
Заготівля дичини
·
Засолювання
·
Копчення
·
Сушіння
Її можна солити, коптити, сушити,
заморожувати тощо. Для збереження дичини впродовж 2-3 днів у польових умовах її
необхідно випатрати. Випатрану тушку найкраще заповнити гілками ялівцю, кропиви
чи ялини і тримати в затіненому місці, що продувається. Як правило, тушку
підвішують за ноги вниз головою у тіні. Можна зберігати здобич у
поліетиленовому мішку у воді. За необхідністю зберігання дичини 5-7 днів її
потрібно охолодити, обскубти, випотрошити, підсолити і покласти у якусь
посудину черевцем догори. Якщо є кисле молоко чи хлібний квас, то ними
заливають дичину (можна не соливши) з гарантією зберігання її 5-7 днів у
прохолодному місці. При наявності сухої гірчиці можна насипати її у випатрану
тушку пернатої дичини і зберігати у провітрюваному затіненому місці 4-5 днів.
М'ясо диких тварин можна зберігати довго, якщо його відділити від кісток,
посолити, втрамбувати в якійсь посудині і зверху покласти тягар.
Добуту дичину білують переважно трьома методами. Тушку звіра кладуть на спину
або підвішують головою донизу, роблять надрізи від пальців задніх кінцівок до
анального отвору і знімають навколо очей, вух, носа, щоб не зіпсувати шкуру.
Так знімають шкуру з білки, лисиці, зайця, ондатри, вовка та інших звірів. З
куниці, соболя, тхора часто знімають так званою "панчохою".
Надрізають губи і відділяють їх від ясен, акуратно підрізають біля очей,
витягують хрящі з вух і потім, як і в попередньому випадку, знімають шкуру.
"Килимком" знімають шкуру з великих звірів. Роблять три надрізи: один
від середини нижньої губи до хвоста; другий - від підошви з внутрішнього боку
передніх ніг до лінії живота; третій - від копита задніх кінцівок з
внутрішнього боку до задньопрохідного отвору. Можна розпочинати надрізи не від
копита, а від колінного суглоба, обрізавши навколо коліна і зробивши надрізи з
внутрішнього боку ніг. Знімаючи шкуру з великих звірів, потрібно поступово
відрізати її від туші.
Заготівля дичини
Найкращими способами тривалого зберігання дичини, коли немає можливості її
заморозити, є засолювання, копчення та сушіння. Чим свіжіша птиця, тим кращий
результат дає переробка. Тому незалежно від обраного способу заготівлі,
доцільно починати її одразу ж після полювання.
Засолювання
Птицю скубемо сухою. Ні в якому разі не ошпарюємо і не обсмалюємо. Через
великий розріз уздовж черева акуратно патраємо і видаляємо згустки крові.
Обмивати птицю водою не треба. Відрізуємо голову і лапки, видаляємо дихальне
горло та зоб. Очищені тушки добре натираємо сіллю (ззовні та зсередини). Діжки
для засолювання дичини мають бути цілі та без сторонніх запахів. На дно діжки
насипаємо сіль і складаємо птицю в ряд шарами, пересипаючи кожний шар сіллю.
Чим щільніше будуть укладені тушки, тим краще.
За технологією на 100 кг маси тушок беремо 5 кг солі. Для надання дичині
специфічного смаку додаємо до солі 2%-ної селітри та трохи потовченого чорного
перцю. Крім того, у діжку можна покласти ягоди ялівцю (1 г на 1 кг маси птиці)
та лаврові листки. Чудового смаку та якості м'ясу надасть додавання 20 г цукру
на кожні 10 кг дичини. Через один - два дні, коли дичина в діжці трохи осяде,
кладемо на неї гніт масою 2 кг на кожні 10 кг дичини.
На четверту-п'яту добу діжку заповнюємо до краю у такий же спосіб засоленою
дичиною з іншої діжки, вставляємо дно і обсмолюємо. Зберігати таку діжку слід у
прохолодному місці, зрідка (раз на тиждень) перевертаючи її з одного дна на
інше.
Копчення
Дичину, засолену вищезазначеним способом, витримуємо у закритій діжці
чотири-п'ять діб, потім виймаємо, добре споліскуємо водою й вивішуємо для
пров'ялювання у повітці на один-два дні. Після цього тушки підвішуємо в
коптильні. Як паливо для копчення використовуємо сиру солому, хвою, ялівець,
опале листя тощо. Для збільшення диму паливо зверху посипаємо сируватою тирсою
або просто змочуємо. Час копчення і потрібний ступінь жару визначаємо у процесі
роботи. Необхідно стежити, щоб м'ясо не пригорало. Дрібних качок (чирків,
широконосок) коптимо протягом 1,5 год., крижня - 3- 4 , а крупну дичину (гусей,
казарок, лебедів) - до 6 год.
Закопчену дичину, поки ще гаряча, очищаємо від нагару і копоті, даємо
застигнути одну - дві доби, а потім (для тривалого зберігання) укладаємо в
ящики рядами, перекладаючи чистою соломою.
Коптильні можуть бути різних типів.
1.Якщо дичини небагато, підвішуємо всередині димової труби, підтримуючи у печі
невеликий вогонь. Для цього використовуємо варисту піч.
2. Коптильню можна облаштувати на дворі, викопавши де-небудь на схилі, що дає
можливість легко зробити збоку топку. Зверху яму накриваємо старою діжкою, у
якій підвішуємо дичину.
3. Якщо група мисливців займається полюванням і копченням дичини впродовж
тривалого часу, то доцільно побудувати спеціальну коптильню, бажано кам'яну.
У такій коптильні
можна коптити так званим холодним способом, тобто на дуже слабкому жару.
Копчення проходить помалу, тривалість обробки димом сягає двох діб.
Дичина, закопчена у такий спосіб, зберігається значно довше, але виходить більш
сухою і менш смачною.
Сушіння
Сушіння дичини дає відмінні результати тільки щодо нежирного м'яса. Тушки,
багаті на жири, сушаться погано і набувають неприємного смаку. Сушити можна усі
види дичини.
Свіжу птицю скубемо, попередньо ошпаривши окропом. Потім патраємо, ретельно
промиваємо і робимо в м'ясистих частинах тушки глибокі (до кісток) надрізи.
Потім занурюємо птицю на 2-3 хв у киплячий розчин солі такої міцності, щоб
кинута туди сира картоплина не тонула. Після цього птицю підвішуємо для
просушування на вітрі (під сонцем) на дві-три доби. Закінчуємо сушіння у
варистій печі, куди ставимо дичину на 10-12 год.
Одержаний продукт менш якісний, ніж копчена дичина, але процес його
приготування значно простіший. Крім того, сушена дичина дуже легка і тому
незамінна для далеких мисливських походів, коли кожен зайвий кілограм ваги на
плечах мисливця має велике значення.
Сушену дичину зберігаємо в сухому місці. Найкраще користуватися для цього
полотняними мішками, підвісивши їх до стелі. Із сушеної дичини можна
приготувати непоганий суп, добре її розваривши, або їсти у поході як сухарі
Спосіб приготування:
Кожну рибку очищаємо
від луски, видаляємо нутрощі, голову і зябра.
Полоскаємо плотву під
проточною прохолодною водою. Потім перчимо, солимо рибку і викладаємо її
щільними рядами в товстостінну посудину. Ідеальним варіантом для готування буде
вибрати чавунний казанок або гусятниця, адже готувати паштет ми будемо в
духовці і дуже важливо, щоб плотва не пересохла, а саме тушкувалась.
Очищаємо моркву і
натираємо її на не надто великій тертці. Цибулю також очищаємо і дрібненько її
нарізаємо.
Додаємо овочі в
казанок, тобто, викладаємо їх поверх очищеної рибки.
Заливаємо водою
(можна холодною, але найкраще гарячою) так, щоб вода тільки покрила плотву і
овочі, і кидаємо кілька лаврових листків.
Тим часом
розігріваємо духовку до температури 110-120 градусів. Вливаємо олію в казанок і
відправляємо на 5-6 годин в духовку. До речі, рослинне масло краще всього
використовувати без запаху, тобто рафіноване. По-перше, від нього не буде
гіркоти, а по-друге, таке масло не додасть вашій страві зайвих ароматів. Через
5 годин заглядаємо в духовку і визначаємо, чи приготувалася рибка остаточно чи
ні. Для цього пробуємо на міцність кістки хребта плотви, якщо вони розм'якли,
то казанок можна діставати, а якщо ні, то залишаємо мліти ще на годину.
Коли рибні кістки
стануть м'якими, витягуємо рибу з духовки і залишаємо її трохи охолонути. Потім
видаляємо лаврові листочки і всю масу, що залишилася пропускаємо через
м'ясорубку. Якщо вам зручніше користуватися блендером чи кухонним комбайном, то
можна скористатися ними, головне - це домогтися однорідної маси. Після
подрібнення тушкуємо на маленькому вогні в духовці ще 10-15 хвилин.
Потім знімаємо і
охолоджуємо - паштет готовий.
До речі, паштет з
плотви годиться не, тільки, для сніданків і перекусів на робочому місці, але і
в якості відмінної закуски до міцних напоїв.
понеділок, 11 квітня 2022 р.
12.04.2022
Біологія козулі.
Са́рна
європе́йська, дика
коза, козуля (Capreolus capreolus (Linnaeus, 1758)) — ссавець
родини оленевих (Cervidae). Один з двох видів
роду сарна (Capreolus Gray,
1821), сестринський вид сарни
азійської (Capreolus
pygargus (Pallas, 1771)), яку нерідко також вказують для фауни
України.
Схожість
з козами (Capra Linnaeus,
1758), хоч свійськими, хоч з дикими, що відбито в одній з народних назв ("дикі кози") є дуже умовною і пояснюється
виключно розмірною і поведінковою схожістю цих тварин. Назву
"козуля", яку інколи вживають для роду, Б.
Грінченко пояснює
як "маленька корова з кривими ріжками"; відповідність назви до сарни
може бути пояснена наслідуванням латини: "Carpa" = коза,
"olus" — зменшувальний суфікс із закінченням). Близька до
"сарна" за написанням назва "серна" (рос.) має іншу
етимологічну основу і стосується іншого роду — козиці (Rupicapra Blainville,
1816) з родини бикових (Bovidae Gray, 1821).
За назвою
виду довгий час зберігалася українська назва виду "звичайна", що
поширено для видів з монотипових родів, тим паче з ідентичними родовою і
видовою назвами (Capreolus capreolus). Проте, після поділу цього виду на
два аловиди — типову й азійську форми для
позначення типової (західної, європейської) форми було запропоновано вживати
назву "сарна європейська" (Загороднюк, 2002).
У давній
літературі, як художній, так і науковій, назва виду вживається без означення.
Прикладами вживання назви є: «В бору плодились кабани, ведмідь і сарна
прудконога» (Я. Щоголів); «Незрячі прозрять, а кривії, мов
сарна з гаю, помайнують» (Т.
Шевченко); ця ж назва
рекомендована Термінологічною колегією Українського наукового товариства (Шарлемань, 1920) та Інститутом української
наукової мови (Шарлемань, 1927).
Маленький
олень легкої й витонченої будови, з відносно коротким тулубом. Вуха довгі
(12—14 см), загострені; хвіст рудиментарний (2—3 см), майже
непомітний.
Забарвлення
одноколірне — руде, взимку сіре. Світле волосся на сідницях під хвостом
утворює «дзеркало». У телят забарвлення плямисте. Шерсть густа, але з ламким
волоссям.
Самиці
безрогі. Роги в самців прямі, невеликі, поставлені майже вертикально. Несуть по
3 (в азійських підвидів — до 5) відростки в кінцевій частині.
Відомо 5
підвидів. Європейські сарни дрібні: довжина тіла 100—135 см, висота в
холці — 75—90 см, маса — 20—37 кг. Азійські сарни, особливо
сибірська (Capreolus pygargus s. str.) — більші: довжина
їхнього тіла досягає 150 см, маса — 60 кг. Самиці дрібніші за
самців.
Ареал
сарни європейської
Сарни (як
рід) живуть в Європі до півночі Середньої Скандинавії й Фінської
затоки, гирла Ками і верхів'я Печори. Далі ареал сарн охоплює Малу Азію, Північний Іран, Північний Ірак, Кавказ й Крим. Межа між європейською і азійською
сарнами проходить приблизно по р. Волга. Інколи кавказьких сарн відносять до
азійського виду.
Віддає
перевагу світлим розрідженим лісам, з великими галявинами, гарами й вирубками, та лісостеп. Зустрічається й у чагарникових та очеретяних заростях по берегах степових річок
й озер; по гірських схилах підіймається до субальпійських й альпійських
луків (до
3 500 м над рівнем моря). У Західній Європі тримається в невеликих
лісах, звідки виходить на поля.
Влітку сарни
пасуться ранком, увечері й в першу половину ночі. Вдень, особливо під час
спеки, лежать у густій траві або кущах. Взимку пасуться в будь-який час доби, але під час
сильних снігопадів ідуть у лісову хащу. Зимою відпочивають у поглибленнях на
снігу, розгрібаючи сніг до лісової підстилки.
Сарни погано
переносять високий сніговий покрив; узимку намагаються ходити по звіриних
стежках, по лижні або дорозі. У Європі відносно осілі й лише поміняють
пасовища; у горах роблять сезонні міграції, взимку спускаючись до підніжжя гір.
Масові осінні міграції сарн у менш сніжні райони (на 100—200 км) бувають у
Південному Заураллі, Забайкаллі, Приамур'ї. Сарни добре плавають, і під час
міграцій вільно перепливають такі річки, як Єнісей, Дунай і Амур.
Найбільшу
(до 70 %) частку в кормовому раціоні сарни цілий рік складають трав'янисті
рослини. З дерев і чагарників найчастіше об'їдає осику, вербу, горобину, липу, березу, дуб, ясен. Взимку іноді годується хвоєю молодих сосен, але на відміну від оленя й лося не їсть кору. Любить водяні рослини (вахту), за якими приходить до боліт і
озер. Гриби поїдає в невеликій кількості.
Їсть ягоди, каштани, жолуді, плоди буку й диких фруктових дерев.
Основні
вороги — вовк та рись. На молодих тварин нападають лисиці й коти лісові.
Попри те, що
сарна може проявляти схильність до міграцій (на півночі ареалу, в смузі
випадіння великих снігів), загалом вид є осілим і часто — з виразною
територіальністю. Влітку тримаються маленькими групами: самиці з молодими,
самиці — поодинці або групами з 2—3 голів. Восени, після закінчення гону,
утворюються змішані череди кількістю до 20—30 голів, що розпадаються навесні.
Гон в сарни
проходить у серпні — вересні. Самці беруть участь у розмноженні на 3—4
році життя, а самиці — на 3, рідше — на другому році життя. Під час
гону самиці сильно знервовані, видають «чуфикаючі» звуки; між ними виникають
бійки, які нерідко кінчаються пораненням суперника. На одного самця припадає
2—3 самки, або весь період гону самець тримаються з однією самицею (часткова
полігамія).
Вагітність триває 9 місяців, однак із цього
строку 4—4,5 місяці ембріон не розвивається. Це єдиний вид
серед ратичних, у якого вагітність має латентний період. Звичайно самиці
приносять 2 телят, рідко 1 або 3. Телята тиждень залишаються там, де
народились, зачаївшись у траві. Через 7—8 днів вони починають ходити за матір'ю.
Самка годує телят 2—3 місяці.
Тривалість
життя — 11—12 років, окремі самиці доживали до 16 років.
Сарна —
найвідоміший мисливський вид оленевих. На нього полюють заради м'яса і шкіри,
проте найвище цінуються роги, що мають трофейну цінність.
У результаті
вивчення поведінки Fagus sylvatica і Acer
pseudoplatanus,
виявлено, що ці види мають відповідну реакцію на присутність сарн, які поїдають
молоді пагони й бруньки, перешкоджаючи відтворенню деревам. У обох видів жасмонати були активовані після відсікання
бруньок і листя. Також застосування слини сарни активує саліцилову
кислоту в листі
бука й призводить до збільшення цитокінінів у букових бруньках. Застосування
слини також призвело до збільшення біосинтезу деяких дубильних
речовин (в
основному елагітанінів) і флавонолів у листі клена. Відомо, що деякі з цих
речовин впливають на харчову поведінку сарн, в результаті чого вони втрачають
апетит до пагонів і бруньок. Крім того, пагони підвищують концентрації гормонів
росту. Ці гормони прискорюють зростання інших бруньок, щоб компенсувати
втрачені. З іншого боку, якщо лист або брунька буде відламана без залучення
слини сарни, дерево не стимулює ні виробництво гормону саліцилової кислоти, ні
дубильних речовин. Це може бути початком фундаментальних досліджень поведінки
інших дерев, вважають автори[1].
понеділок, 4 квітня 2022 р.
05.04.2022 Біологія лося
Лось (Alces) — рід ссавців, найбільший представник
родини оленевих (Cervidae).
Сучасних лосів
ділять на два види — лось звичайний і лось американський (іноді
другий не виокремлюють). Перший трапляється в Україні, де його чисельність
різко скоротилася, тому 9 листопада 2017 лося внесли до Червоної книги країни рішенням
Національної комісії з питань Червоної книги України[1] після відповідної пропозиції у травні
2017 року.[2]
Зовнішній вигляд
Довжина тіла
самця до 3 м, висота в загривку до 2,3 м, довжина хвоста
12—13 см; маса 360—600 кг, самки дрібніші за самців. За зовнішнім
виглядом лось помітно відрізняється від інших оленів. Тулуб і шия у нього
короткі, загривок високий, у вигляді горба. Ноги сильно витягнуті, тому, щоб
напитися, лось вимушений заходити глибоко у воду або ставати на коліна передніх
ніг. Голова велика, горбоноса, з нависаючою м'ясистою верхньою губою. Під
горлом м'який шкірястий виріст (т. зв. «сережка»), що досягає 25—40 см.
Шерсть груба, буро-чорна; ноги світло-сірі, майже білі. Зустрічаються також
особини з цілком білим кольором хутра, при чому вони не є альбіносами. У
дикій природі нараховується не більше 100 білих лосів[3].
У самців є
величезні (найбільші у сучасних ссавців) роги, нерідко лопатоподібні за формою
(особливо виразна лопатоподібна форма у якутських і американських лосів);
їхній розмах досягає 180 см, маса — 20—30 кг. Роги лось скидає
щорічно в листопаді — грудні і ходить без них до квітня — травня.
Самки безрогі. Роги лося є відомим мисливським трофеєм,
який є об'єктом мисливського колекціонування і які виставляють на конкурси мисливських
трофеїв.
Розповсюдження
Лось поширений
в лісовій зоні Північної півкулі,
рідше в лісостепу і
на околицях степової зони. У Європі зустрічається в Польщі,
Угорщині, Чехії, Білорусі, на півночі України, в Скандинавії і Центральній
Росії; у Азії — від Північної Монголії і Північно-східного Китаю до
північної частини сибірської тайги. У Північній Америці водиться на Алясці, в
Канаді і на північному сході США, доходячи до штату Колорадо.
Всього на
Землі — близько півтора мільйони. Приблизно половина загальної популяції
лосів живе у Росії, приблизно 730 тисяч особин.
Систематика
За
найдетальнішими класифікаціями, на сьогодні відомо два сучасні і принаймні
три вимерлі види
роду Alces.
Види
(підвиди) сучасних лосів
Довгий час лосів
розглядали як монотиповий рід, проте з 1999 року після досліджень Г. Боєскорова
(1999) рід визнано складеним із двох видів, які розрізняються за розмірами,
формою рогів, числом хромосом. З того часу 6-7 підвидів, які раніше поділяли на
дві великі географічні групи, розглядають як окремі види (Види ссавців світу,
2005):
·
Лось звичайний (Alses
alces)
·
Лось американський (Alces
americanus).
Межа між цими
видами проходить приблизно по Сибіру, основною межею розглядається річка Єнісей. Американські лосі —
дуже мінливі за розмірами, найкрупніші з них з найбільш могутніми рогами
відносяться до аляскинського підвиду A. а. gigas і до
східно-сибірського A. а. pfizenmayeri; найдрібніший лось з
подібними до оленевих рогами — до уссурійського підвиду А. а.
cameloides.
Точка зору на
наявність двох видів лося не є однозначною. Молекулярні дані дозволяють
припустити безперервний характер мінливості генетичних ознак лосів, навіть
попри морфологічні і хромосомні відмінності між географічними популяціями. Такі
дані викладено у статті «Генетика, еволюція і філогеографія лося» (Hundertmark, Bowyer, 2004). Палеонтологічні дані
свідчать про давній час розходження американського і звичайного лосів: «В
позднем неоплейстоцене имела место дивергенция рода Alces на A. americanus
(север Северной Америки и северная Евразия к востоку от Енисея) и A. alces
(остальная часть северной Евразии).» [1].
Вимерлі
види лосів
Відомий також
викопний вид лося: «попередником А. alces вважають
широколобого лося (А. latifrons), який був поширений у Євразії і на
північному заході Північної Америки до часу свого вимирання у Берингії в
кінці плейстоцену (Guthrie
1995)» (цит. за: [2]).
Є також згадки
вимерлих видів «Alces gallicus» (пліоцен, інколи як «Cervalces
(Libralces) gallicus»)[3] Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine. та «Alces
carnutorum[en]»
. Останнім часом Cervalces визнається
як рід з трьома підродами, в тому числі подрід С. (Latifrons) з новим видом C.
(L.) amplicontus [4].
Узагальнена
класифікація сучасних і викопних лосів[ред. | ред. код]
Сучасна
класифікація лосів (триба лосиних — Alcini) згідно з останнім
дисертаційним дослідженням (канд. дис.: Никольский, 2010) виглядає так [5]: Триба Alcini Simpson, 1945 (два роди)
·
Рід Cervalces Scott, 1885 — «оленелось»
·
o Підрід
Cervalces (Libralces) Azzaroli, 1983
§ Cervalces
(Libralces) minor (Azzaroli, 1952) — перша пол. пізнього пліоцену Європи і
Сер. Азії
§ Cervalces
(Libralces) gallicus (Azzaroli, 1952) — друга пол. пізнього пліоцену
Європи
§ Cervalces
(Libralces) sp. — перша пол. еоплейстоцену Сх. Європи і Зах. Сибіру
§ Cervalces
(Libralces) carnutorum (Laugel, 1862) — друга пол. еоплейстоцену Європи
·
o Підрід
Latifrons subgen. nov.
§ Cervalces
(Latifrons) amplicontus species nova — кінець еоплейстоцену Європы і
Берингії
§ Cervalces
(Latifrons) aff. amplicontus — межа еоплейстоцену і неоплейстоцену Сх.
Сибіру
§ Cervalces
(Latifrons) alaskensis Frick, 1937 — перша пол. раннього неоплейстоцену
Пн. Євразії і півночі Пн. Америки
§ Cervalces
(Latifrons) latifrons (Johnson, 1874) — кінець раннього неоплейстоцену Пн.
Євразії і Берингії
§ Cervalces
(Latifrons) sp. — перша пол. середнього неоплейстоцену Берингії
·
o Підрід
Cervalces Azzaroli, 1983
§ Cervalces
(Cervalces) scotti (Lydekker, 1898) — кінець неоплейстоцену — поч.
голоцену центральних районів Пн. Америки
·
o Рід
Alces Gray, 1821 — лось
§ Alces
sp. — поч. неоплейстоцену Євразії
§ Alces
americanus (Clinton, 1822) — пізній неоплейстоцен Євразії і Берингійська
Півн. Америки, голоцен — донині Півн. Америки, Східного Сибіру, Далекого
Сходу і Західного Сибіри на схід до Єнисею
§ Alces
alces (Linnaeus, 1758) — кінець неоплейстоцену — голоцен Європи і
Зах. Сибіру на зах. від Єнісею.
Місця
перебування, переміщення
Лосі населяють
різні ліси, чагарники вербняків
по берегах степових річок і озер, в лісотундрі тримаються
по березняках і осичняках. У степу і тундрі влітку зустрічаються і
далеко від лісу, іноді на сотні кілометрів. Велике значення для лосів має
наявність боліт, тихих річок і озер, де влітку вони годуються водною
рослинністю і рятуються від спеки. Взимку для лося необхідні змішані і хвойні
ліси з густим підліском. У тій
частині ареалу, де висота сніжного покриву не більше 30—50 см, лосі живуть
осіло; там, де вона досягає 70 см, на зиму здійснюють переходи в менш
сніжні райони. Перехід до місць зимівель йде поступово і продовжується з жовтня
по грудень-січень. Першими йдуть самки з лосенятами, останніми, — дорослі
самці і самки без лосенят. У день лосі проходять по 10—15 км. Зворотні,
весняні переходи відбуваються під час танення снігів і в зворотному порядку:
першими йдуть дорослі самці, останніми — самки з лосенятами.
У лосів немає
певних періодів харчування і відпочинку. Літня спека і гнус роблять їх нічними тваринами, день заганяє
їх на гольці і поляни, де дме вітер, в озера і болота, де можна сховатися по
шию у воду, або в густі хвойні молодняки, які дещо захищають від комах. Взимку
лосі харчуються вдень, а вночі майже весь час залишаються на лежанні. У великі
морози тварини лягають в пухкий сніг так, що над ним стирчать тільки голова і загривок,
що скорочує тепловіддачу. Взимку лось сильно толочить сніг на ділянці, званій у
мисливців лосиним «стійбищем», стойбом. Розташування стойб залежить від
кормових місць. У Середній Росії — це в основному молоді сосняки, в
Сибіру — чагарники вербняків або чагарникових беріз по берегах річок,
на Далекому Сході —
хвойне рідколісся з
підліском з листяних порід дерев. Одними стойбом можуть користуватися кілька
лосів одночасно; в приокських соснових борах у 1950-х роках взимку на деяких
ділянках збиралося до 100 і більше лосів на 1000 га.
Живлення лосів
Лосі харчуються
деревинно-чагарниковою і трав'янистою рослинністю, а також мохами, лишайниками і грибами. Влітку
вони поїдають листя, дістаючи його завдяки своєму зросту зі значної висоти;
годуються водними і біляводними рослинами (вахта, калужниця,
кубушки, латаття, хвощі), а також високими травами на гарі і
лісосіках — знітом, щавлем. В кінці літа відшукують
капелюшні гриби, гілочки чорниці і брусниці з
ягодами. З вересня починають скушувати побіги і гілки дерев та чагарників і до
листопада майже повністю переходять на гілковий корм. До основних зимових
кормів лосів належать верба, сосна (у Північній Америці — ялиця), осика,
горобина, береза, малина, жостір; у відлигу вони гризуть кору. За добу дорослий
лось з'їдає: влітку близько 35 кг корму, а взимку — 12—15 кг; за
рік — близько 7 т. При великій чисельності лосі ушкоджують лісові
розплідники і посадки. Майже всюди лосі відвідують солонці; взимку
злизують сіль навіть
з шосейних доріг.
Лосі швидкі, до
56 км/год, бігають; добре плавають. Розшукуючи водні рослини, можуть тримати
голову під водою більше хвилини. Від хижаків обороняються ударами передніх ніг.
З органів чуття у лося краще всього розвинені слух і нюх; зір слабкий —
людини, що нерухомо стоїть, він не бачить на відстані кількох десятків метрів.
Значення для людини
Лось дуже рідко
першим нападає на людину. Звичайний напад відбувається при дратівливих чинниках
або наближенні до лосят. У багатьох країнах, де чисельність лосів велика, існує
чимало проблем з перетинанням транспортних шляхів з міграційними шляхами
та індивідуальними ділянками лосів. Лось може пошкодити будь-який автомобіль у
разі порушення його прав.
Лосі є важливими
об'єктами сучасного мисливського господарства. Величезне значення мають не
тільки як здобич, але й трофеї: роги лосів цінуються колекціонерами. Роги
американських лосів (у тому числі з Якутії) славляться величезними розмірами і
лопатоподібною формою.
Наразі стан
популяції лося в Україні викликає занепокоєння у зв'язку з чим пропонується ввести мораторій на
полювання на нього (за прикладом сусідньої Польщі) або внести лося до червоної
книги України[4]
У лютому 2017
року Міністерство екології та природних ресурсів України офіційно заборонило
полювання на лосів на всій території країни строком на 25 років[5]
Розмноження
Самці і самотні
самиці живуть поодинці або невеликими групами по 3-4 тварини. Влітку і взимку
дорослі самиці ходять з лосенятами, утворюючи групи з 3-4 голів, іноді до них
приєднуються самці і самотні самиці, утворюючи стадо в 5-8 голів. Навесні ці
стада розпадаються.
Гін у лося відбувається в той же сезон, що
у оленя, — у вересні-жовтні і
супроводжується характерним глухим ревом самців («стогоном»). Під час гону
самці і самиці збуджені та агресивні, можуть напасти навіть на людину. Самці
влаштовують поєдинки, іноді до смерті. На відміну від більшості оленів,
лось — умовний моногам, рідко
злучається більш ніж з однією самицею.
Вагітність у
лосиці триває 225—240 днів, отелення розтягнуте з квітня по червень. У посліді
зазвичай одне лосеня; старі самки можуть народжувати двійні. Забарвлення
новонародженого світло-руде, без білих плям, характерних для оленів. Лосенята
можуть підводитись за кілька хвилин після народження, за 3 дні вільно
пересуваються. Молочне годування триває 3,5-4 місяці.
Статевозрілими лосі
стають в 2 роки. Після 12 років лось починає старіти; в природі лосів старше 10
років не більше 3 %. У неволі доживають до 20-22 років.
https://www.youtube.com/watch?v=OGQJ48EW9Ro
Підписатися на:
Дописи (Atom)