05.04.2022 Біологія лося
Лось (Alces) — рід ссавців, найбільший представник
родини оленевих (Cervidae).
Сучасних лосів
ділять на два види — лось звичайний і лось американський (іноді
другий не виокремлюють). Перший трапляється в Україні, де його чисельність
різко скоротилася, тому 9 листопада 2017 лося внесли до Червоної книги країни рішенням
Національної комісії з питань Червоної книги України[1] після відповідної пропозиції у травні
2017 року.[2]
Зовнішній вигляд
Довжина тіла
самця до 3 м, висота в загривку до 2,3 м, довжина хвоста
12—13 см; маса 360—600 кг, самки дрібніші за самців. За зовнішнім
виглядом лось помітно відрізняється від інших оленів. Тулуб і шия у нього
короткі, загривок високий, у вигляді горба. Ноги сильно витягнуті, тому, щоб
напитися, лось вимушений заходити глибоко у воду або ставати на коліна передніх
ніг. Голова велика, горбоноса, з нависаючою м'ясистою верхньою губою. Під
горлом м'який шкірястий виріст (т. зв. «сережка»), що досягає 25—40 см.
Шерсть груба, буро-чорна; ноги світло-сірі, майже білі. Зустрічаються також
особини з цілком білим кольором хутра, при чому вони не є альбіносами. У
дикій природі нараховується не більше 100 білих лосів[3].
У самців є
величезні (найбільші у сучасних ссавців) роги, нерідко лопатоподібні за формою
(особливо виразна лопатоподібна форма у якутських і американських лосів);
їхній розмах досягає 180 см, маса — 20—30 кг. Роги лось скидає
щорічно в листопаді — грудні і ходить без них до квітня — травня.
Самки безрогі. Роги лося є відомим мисливським трофеєм,
який є об'єктом мисливського колекціонування і які виставляють на конкурси мисливських
трофеїв.
Розповсюдження
Лось поширений
в лісовій зоні Північної півкулі,
рідше в лісостепу і
на околицях степової зони. У Європі зустрічається в Польщі,
Угорщині, Чехії, Білорусі, на півночі України, в Скандинавії і Центральній
Росії; у Азії — від Північної Монголії і Північно-східного Китаю до
північної частини сибірської тайги. У Північній Америці водиться на Алясці, в
Канаді і на північному сході США, доходячи до штату Колорадо.
Всього на
Землі — близько півтора мільйони. Приблизно половина загальної популяції
лосів живе у Росії, приблизно 730 тисяч особин.
Систематика
За
найдетальнішими класифікаціями, на сьогодні відомо два сучасні і принаймні
три вимерлі види
роду Alces.
Види
(підвиди) сучасних лосів
Довгий час лосів
розглядали як монотиповий рід, проте з 1999 року після досліджень Г. Боєскорова
(1999) рід визнано складеним із двох видів, які розрізняються за розмірами,
формою рогів, числом хромосом. З того часу 6-7 підвидів, які раніше поділяли на
дві великі географічні групи, розглядають як окремі види (Види ссавців світу,
2005):
·
Лось звичайний (Alses
alces)
·
Лось американський (Alces
americanus).
Межа між цими
видами проходить приблизно по Сибіру, основною межею розглядається річка Єнісей. Американські лосі —
дуже мінливі за розмірами, найкрупніші з них з найбільш могутніми рогами
відносяться до аляскинського підвиду A. а. gigas і до
східно-сибірського A. а. pfizenmayeri; найдрібніший лось з
подібними до оленевих рогами — до уссурійського підвиду А. а.
cameloides.
Точка зору на
наявність двох видів лося не є однозначною. Молекулярні дані дозволяють
припустити безперервний характер мінливості генетичних ознак лосів, навіть
попри морфологічні і хромосомні відмінності між географічними популяціями. Такі
дані викладено у статті «Генетика, еволюція і філогеографія лося» (Hundertmark, Bowyer, 2004). Палеонтологічні дані
свідчать про давній час розходження американського і звичайного лосів: «В
позднем неоплейстоцене имела место дивергенция рода Alces на A. americanus
(север Северной Америки и северная Евразия к востоку от Енисея) и A. alces
(остальная часть северной Евразии).» [1].
Вимерлі
види лосів
Відомий також
викопний вид лося: «попередником А. alces вважають
широколобого лося (А. latifrons), який був поширений у Євразії і на
північному заході Північної Америки до часу свого вимирання у Берингії в
кінці плейстоцену (Guthrie
1995)» (цит. за: [2]).
Є також згадки
вимерлих видів «Alces gallicus» (пліоцен, інколи як «Cervalces
(Libralces) gallicus»)[3] Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine. та «Alces
carnutorum[en]»
. Останнім часом Cervalces визнається
як рід з трьома підродами, в тому числі подрід С. (Latifrons) з новим видом C.
(L.) amplicontus [4].
Узагальнена
класифікація сучасних і викопних лосів[ред. | ред. код]
Сучасна
класифікація лосів (триба лосиних — Alcini) згідно з останнім
дисертаційним дослідженням (канд. дис.: Никольский, 2010) виглядає так [5]: Триба Alcini Simpson, 1945 (два роди)
·
Рід Cervalces Scott, 1885 — «оленелось»
·
o Підрід
Cervalces (Libralces) Azzaroli, 1983
§ Cervalces
(Libralces) minor (Azzaroli, 1952) — перша пол. пізнього пліоцену Європи і
Сер. Азії
§ Cervalces
(Libralces) gallicus (Azzaroli, 1952) — друга пол. пізнього пліоцену
Європи
§ Cervalces
(Libralces) sp. — перша пол. еоплейстоцену Сх. Європи і Зах. Сибіру
§ Cervalces
(Libralces) carnutorum (Laugel, 1862) — друга пол. еоплейстоцену Європи
·
o Підрід
Latifrons subgen. nov.
§ Cervalces
(Latifrons) amplicontus species nova — кінець еоплейстоцену Європы і
Берингії
§ Cervalces
(Latifrons) aff. amplicontus — межа еоплейстоцену і неоплейстоцену Сх.
Сибіру
§ Cervalces
(Latifrons) alaskensis Frick, 1937 — перша пол. раннього неоплейстоцену
Пн. Євразії і півночі Пн. Америки
§ Cervalces
(Latifrons) latifrons (Johnson, 1874) — кінець раннього неоплейстоцену Пн.
Євразії і Берингії
§ Cervalces
(Latifrons) sp. — перша пол. середнього неоплейстоцену Берингії
·
o Підрід
Cervalces Azzaroli, 1983
§ Cervalces
(Cervalces) scotti (Lydekker, 1898) — кінець неоплейстоцену — поч.
голоцену центральних районів Пн. Америки
·
o Рід
Alces Gray, 1821 — лось
§ Alces
sp. — поч. неоплейстоцену Євразії
§ Alces
americanus (Clinton, 1822) — пізній неоплейстоцен Євразії і Берингійська
Півн. Америки, голоцен — донині Півн. Америки, Східного Сибіру, Далекого
Сходу і Західного Сибіри на схід до Єнисею
§ Alces
alces (Linnaeus, 1758) — кінець неоплейстоцену — голоцен Європи і
Зах. Сибіру на зах. від Єнісею.
Місця
перебування, переміщення
Лосі населяють
різні ліси, чагарники вербняків
по берегах степових річок і озер, в лісотундрі тримаються
по березняках і осичняках. У степу і тундрі влітку зустрічаються і
далеко від лісу, іноді на сотні кілометрів. Велике значення для лосів має
наявність боліт, тихих річок і озер, де влітку вони годуються водною
рослинністю і рятуються від спеки. Взимку для лося необхідні змішані і хвойні
ліси з густим підліском. У тій
частині ареалу, де висота сніжного покриву не більше 30—50 см, лосі живуть
осіло; там, де вона досягає 70 см, на зиму здійснюють переходи в менш
сніжні райони. Перехід до місць зимівель йде поступово і продовжується з жовтня
по грудень-січень. Першими йдуть самки з лосенятами, останніми, — дорослі
самці і самки без лосенят. У день лосі проходять по 10—15 км. Зворотні,
весняні переходи відбуваються під час танення снігів і в зворотному порядку:
першими йдуть дорослі самці, останніми — самки з лосенятами.
У лосів немає
певних періодів харчування і відпочинку. Літня спека і гнус роблять їх нічними тваринами, день заганяє
їх на гольці і поляни, де дме вітер, в озера і болота, де можна сховатися по
шию у воду, або в густі хвойні молодняки, які дещо захищають від комах. Взимку
лосі харчуються вдень, а вночі майже весь час залишаються на лежанні. У великі
морози тварини лягають в пухкий сніг так, що над ним стирчать тільки голова і загривок,
що скорочує тепловіддачу. Взимку лось сильно толочить сніг на ділянці, званій у
мисливців лосиним «стійбищем», стойбом. Розташування стойб залежить від
кормових місць. У Середній Росії — це в основному молоді сосняки, в
Сибіру — чагарники вербняків або чагарникових беріз по берегах річок,
на Далекому Сході —
хвойне рідколісся з
підліском з листяних порід дерев. Одними стойбом можуть користуватися кілька
лосів одночасно; в приокських соснових борах у 1950-х роках взимку на деяких
ділянках збиралося до 100 і більше лосів на 1000 га.
Живлення лосів
Лосі харчуються
деревинно-чагарниковою і трав'янистою рослинністю, а також мохами, лишайниками і грибами. Влітку
вони поїдають листя, дістаючи його завдяки своєму зросту зі значної висоти;
годуються водними і біляводними рослинами (вахта, калужниця,
кубушки, латаття, хвощі), а також високими травами на гарі і
лісосіках — знітом, щавлем. В кінці літа відшукують
капелюшні гриби, гілочки чорниці і брусниці з
ягодами. З вересня починають скушувати побіги і гілки дерев та чагарників і до
листопада майже повністю переходять на гілковий корм. До основних зимових
кормів лосів належать верба, сосна (у Північній Америці — ялиця), осика,
горобина, береза, малина, жостір; у відлигу вони гризуть кору. За добу дорослий
лось з'їдає: влітку близько 35 кг корму, а взимку — 12—15 кг; за
рік — близько 7 т. При великій чисельності лосі ушкоджують лісові
розплідники і посадки. Майже всюди лосі відвідують солонці; взимку
злизують сіль навіть
з шосейних доріг.
Лосі швидкі, до
56 км/год, бігають; добре плавають. Розшукуючи водні рослини, можуть тримати
голову під водою більше хвилини. Від хижаків обороняються ударами передніх ніг.
З органів чуття у лося краще всього розвинені слух і нюх; зір слабкий —
людини, що нерухомо стоїть, він не бачить на відстані кількох десятків метрів.
Значення для людини
Лось дуже рідко
першим нападає на людину. Звичайний напад відбувається при дратівливих чинниках
або наближенні до лосят. У багатьох країнах, де чисельність лосів велика, існує
чимало проблем з перетинанням транспортних шляхів з міграційними шляхами
та індивідуальними ділянками лосів. Лось може пошкодити будь-який автомобіль у
разі порушення його прав.
Лосі є важливими
об'єктами сучасного мисливського господарства. Величезне значення мають не
тільки як здобич, але й трофеї: роги лосів цінуються колекціонерами. Роги
американських лосів (у тому числі з Якутії) славляться величезними розмірами і
лопатоподібною формою.
Наразі стан
популяції лося в Україні викликає занепокоєння у зв'язку з чим пропонується ввести мораторій на
полювання на нього (за прикладом сусідньої Польщі) або внести лося до червоної
книги України[4]
У лютому 2017
року Міністерство екології та природних ресурсів України офіційно заборонило
полювання на лосів на всій території країни строком на 25 років[5]
Розмноження
Самці і самотні
самиці живуть поодинці або невеликими групами по 3-4 тварини. Влітку і взимку
дорослі самиці ходять з лосенятами, утворюючи групи з 3-4 голів, іноді до них
приєднуються самці і самотні самиці, утворюючи стадо в 5-8 голів. Навесні ці
стада розпадаються.
Гін у лося відбувається в той же сезон, що
у оленя, — у вересні-жовтні і
супроводжується характерним глухим ревом самців («стогоном»). Під час гону
самці і самиці збуджені та агресивні, можуть напасти навіть на людину. Самці
влаштовують поєдинки, іноді до смерті. На відміну від більшості оленів,
лось — умовний моногам, рідко
злучається більш ніж з однією самицею.
Вагітність у
лосиці триває 225—240 днів, отелення розтягнуте з квітня по червень. У посліді
зазвичай одне лосеня; старі самки можуть народжувати двійні. Забарвлення
новонародженого світло-руде, без білих плям, характерних для оленів. Лосенята
можуть підводитись за кілька хвилин після народження, за 3 дні вільно
пересуваються. Молочне годування триває 3,5-4 місяці.
Статевозрілими лосі
стають в 2 роки. Після 12 років лось починає старіти; в природі лосів старше 10
років не більше 3 %. У неволі доживають до 20-22 років.
https://www.youtube.com/watch?v=OGQJ48EW9Ro
Немає коментарів:
Дописати коментар